«Не називайте мене стійкою», — каже кураторка та культурна активістка Мар’яна Березовська, яка працює між Києвом та Берліном. Ця фраза стала майже особистим маніфестом. Хоча в європейському дискурсі це слово часто використовується в позитивному сенсі, для багатьох українців воно дедалі більше сприймається як спрощення набагато складнішого досвіду.
Ця розмова стосується не лише того, як Україну сприймають за кордоном, а й того, як вона активно змінює своє становище в європейській культурі. Окрім наративів про війну та стійкість, українські митці дедалі частіше беруть участь у європейському культурному виробництві як рівноправні учасники — працюючи з темами екології, технологій, цифрового мистецтвата. У цьому сенсі Україна не є об’єктом культурного спостереження, а частиною самої культурної мови Європи, що розвивається.
ТСН.ua поспілкувався з Мар’яною Березовською про те, як українські митці намагаються вийти за межі наративів, зосереджених виключно на травмах і стражданнях, і як культура стає частиною ширшого європейського діалогу.
«Чи достатньо цього часу, щоб європейці зацікавилися та зрозуміли? Сто відсотків — ні», — коментує вона реалії, попри появу сильних культурних та громадських діячів, які системно працюють над творенням іміджу України.
Саме цю логіку вона намагається оскаржити за допомогою міждисциплінарних мистецьких проєктів, що поєднують звук, світло, відео, цифрове середовище та наукові дослідження.
Українці волелюбні та єдині
Одна з причин такої дистанції полягає в тому, що образ України в міжнародному контексті все ще часто формується спрощеними наративами. Найпоширенішим з них є «стійкість». У європейському дискурсі це слово зазвичай використовується як позитивна характеристика, але для самих українців воно все частіше звучить як узагальнення складного досвіду до однієї риси. У розмовах із іноземними колегами Мар’яна часто каже: «Don’t call me resilient».
Вона називає й інші характеристики, які, на її думку, визначають сучасне українське суспільство. «Сміливі, волелюбні та згуртовані. Ми можемо показати приклад того, як працюють низові ініціативи, як виникають фонди, як об’єднуються люди», — додала кураторка.
Переосмислення відбувається і на рівні культурного виробництва. За словами Березовської, існує негласний поділ тем. «Є тенденція: такі країни, як Україна, Грузія, чи Балкани й багато африканських країн — завжди говорять про свої страждання. А технологічний розвиток і щось інноваційне залишають за західними країни», — саме цю логіку вона намагається змінити, працюючи з новими медіа та міждисциплінарними форматами.
Проєкти у співпраці із Анастасією Сирадоєвою та Аленом Хастом, наприклад, Echoes of the Earth (2024) та Disturbed Ground (2025–2026), демонструють цей підхід на практиці. У першому випадку йдеться про резиденцію та виставку в Києві у Concert Hall — культурний простір, де проходять вистави, кінопокази та фестивалі. Тут українські художники працювали з польовими дослідженнями екологів, які документували наслідки війни — від підриву Каховської ГЕС до забруднення водних систем і руйнування природних територій. Ці дані були трансформовані у мультимедійні інсталяції, що поєднували звук, світло, фотограмметрію та цифрові середовища, створюючи цілісну сенсорну розповідь про екологічну катастрофу.
Європейська культурна інфраструктура відіграє важливу роль у створенні простору для українських голосів не як гуманітарних справ, а як рівноправних учасників культурного діалогу.
Проєкт Disturbed Ground, створений у співпраці з київським простором ∄ та берлінським CTM Festival, об’єднав українських і європейських митців для дослідження екологічних наслідків війни.
Він реалізувався за підтримки Міжнародного фонду спільного виробництва Гете-Інституту, що фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Водночас його міжнародний вимір також пов’язаний із ширшими європейськими платформами культурної співпраці. Фестиваль CTM є частиною SHAPE+, європейської платформи для інноваційної музики та аудіовізуального мистецтва, що співфінансується програмою ЄС «Креативна Європа», яка підтримує транскордонну мистецьку співпрацю та мобільність по всій Європі.
Такі ініціативи демонструють, як українські та європейські митці дедалі більше стають активними учасниками європейських культурних діалогів, а не просто об’єктами міжнародної уваги. Вони також ілюструють, як європейські програми культурного співробітництва створюють можливості для довгострокового обміну, спільного виробництва та міжнародної видимості, навіть в умовах воєнного часу. «Мене завжди цікавили нові медіа — звук, світло, відео як засоби. І цей захопливий досвід впливає на всі органи чуття. Ми хотіли, щоб це було зрозуміло не лише інтелектуально, а й інтуїтивно, емоційно», — пояснює Березовська.
Таким чином, ці проєкти функціонують не лише як художні вирази, а й як інструменти для перетворення досвіду з наукової мови в емоційний та чуттєвий вимір, зрозумілий ширшій аудиторії. Вони також змінили позицію України в європейському культурному просторі: від об’єкта спостереження до активного учасника формування нових тем та підходів, зокрема в сферах екології, технологій та міждисциплінарного мистецтва.
За словами Березовської, такі зв’язки є важливими не лише для мистецького розвитку, але й для забезпечення присутності українських голосів у ширших європейських культурних дебатах.
Здобувши такий досвід вона та її колеги зараз розробляють власну ініціативу, сподіваючись подати заявку на участь у програмі «Креативна Європа», яку вони вважають особливо перспективною.
Наступна публічна лекція культурної активістки, присвячена проєкту Disturbed Ground, відбудеться в Амстердамі 29 травня в рамках програми симпозіуму фестивалю FIBER .
Мова як право на самоідентифікацію
Водночас розмова неминуче торкається теми мови та ідентичності. Десятиліттями українці намагалися потрапити до однієї «команди» з російськомовними митцями. Але можливість творити своїм індивідуальним голосом також допомагає розвиватися та відкриватися світові. Незважаючи на складність теми, Мар’яна Березовська наполягає на її очевидності в європейському контексті: «Право на самоідентифікацію — одна з базових європейських цінностей. А мова — це найпростіший спосіб сказати, хто ти є». Наприклад, у своєму есе , яке торкається питання мови, культурна діячка наголошує, що український досвід є частиною ширшої історії колоніального тиску на мови.
«Це не лише українська історія. Багато мов було знищено, а тепер їх намагаються відновити. Просто наша мова ще жива — і це чудова можливість», — нагадує кураторка.
Зміни в мовній практиці в країні часто відбуваються не через політичні рішення, а через особистий вибір. «Усі мої найближчі друзі були російськомовними. Зараз усі розмовляють українською. І це не тому, що їх змусили — це тому, що вони думають про свої цінності», — згадує вона.
Попри активну міжнародну взаємодію, Березовська наголошує, що культура в Україні має й внутрішню функцію — формування середовища, в якому люди можуть відчувати себе частиною спільного процесу. «Дуже важливо тут щось створювати. Щоб люди відчували, що ми живемо не лише в руїнах та бомбосховищах», — впевнена вона.
Це надзвичайно важливо для молодого покоління, яке формується в умовах війни та потребує не лише стабільності, а й культурної перспективи. «Молоді потрібне відчуття, що тут щось відбувається, що є культура, є рух, є простір, до якого вони можуть належати», — підтверджує Мар’яна Березовська, яка вважає, що культурні проєкти стають не лише формою самовираження, а й способом підтримки контакту між людьми.
Інфраструктура як умова рівності
Незважаючи на відкритість міжнародних партнерів та наявність окремих програм підтримки, ключовим викликом залишається відсутність стабільної інфраструктури. Березовська висловлюється максимально прямо: «Я дуже чітко зрозуміла, що фінансування — це найважливіше. Без нього нічого не працює». Йдеться не лише про доступ до грантів, а про системні умови, які дозволяють культурі розвиватися в довгостроковій перспективі.
«В Україні недостатньо фондів, недостатньо місць, де митці можуть працювати, мислити, розвиватися. Це те, що є базою в Європі», — зазначає вона. Саме ця різниця вказує на можливості та рівень інтеграції культури у спільний простір. Міжнародна підтримка важлива, але без розвитку вітчизняних інституцій вона не може забезпечити сталого ефекту.
У цьому сенсі дискусія навколо культури також стає частиною ширшої розмови про реконструкцію та європейську інтеграцію. Стала культурна інфраструктура, довгострокова інституційна підтримка та рівноправні міжнародні партнерства дедалі частіше розглядаються як важливі елементи відбудови українського суспільства поза межами безпосередніх реалій війни.
Сьогодні українська культура поступово змінює своє становище в Європі. Вона виходить за межі наративів, зосереджених виключно на стражданнях та «стійкості», пропонуючи нові погляди на екологію, технології, пам’ять, ідентичність та колективний досвід, які резонують далеко за межами самої України.
У цьому контексті Україна постає не як об’єкт допомоги, а як рівноправний учасник культурного діалогу. Українські митці дедалі більше формують культурні діалоги Європи на рівних умовах.
Як підсумовує Мар’яна Березовська, основа цього діалогу залишається досить простою: «Нам не потрібно нічого вигадувати. Нам потрібно знати свою історію та вміти її розповідати».
Ольга Консевич